Ліс — це справжнє джерело натхнення для поетів. Вірші про ліс розкривають неймовірну красу природи, її спокій та велич. У нашій статті ви знайдете чудовий вірш про ліс Ліна Костенко, який захоплює своєю глибиною та емоційністю. Крім того, ми підготували колекцію віршів про ліс для дітей, які допоможуть малечі відчути магію лісових пейзажів і пізнати природу у всій її красі. Ці поезії розкривають різні аспекти життя лісу — від тиші осіннього лісу до веселих пригод у зимовому лісі.
Вірш про осінній ліс
Осінній ліс — це місце, де кожен листочок розповідає свою історію про перехід від літа до зими.
В осіннім лісі всюди казка,
Тут різні барви, кольори.
І краєвиди ніжні, й ласка
І тепле сонечко вгорі.
Уся багряна в дуба гілка,
А клен вогнем палахкотить.
Он на сосні стрибає білка
І сойка між гілок летить.
Он вигляда грибок з-під моху,
Ще під листком — грибок-маля.
Та менший день стає потроху,
Бо до зими летить земля.
Осінній ліс чарує простотою,
якої мало в кожному із нас.
А ліс мов в казці дихав лиш тобою
і відкривав скарби для тебе він не раз.
Як листя радо падає до низу,
бо знає те, що це нове життя.
Утворює собою стібку хмизу
щоб запах лісу відчував і я.
Осінній дощ легенько тарабанить
і клонить в сон, мов Королева Ночі.
Яка в свої обійми так і манить,
де я вдивлятимусь в твої осінні очі.
В осінній день, в чарівну пору
Ти в ліс притишений пройдись
І підніми голівку вгору,
У синє небо подивись.
Воно таке бездонне й чисте —
Злетіти хочеться увись.
Безмежне, гарне, урочисте.
Поглянь в блакить і усміхнись.
На тлі блакитного простору
Дерева в золоті стоять.
Ти підніми голівку вгору,
Там гуси-лебеді летять.
Тихо осінь ходить гаєм.
Ліс довкола аж горить.
Ясен листя осипає,
Дуб нахмурений стоїть.
І берізка над потоком
Стала наче молода.
Вітер, мовби ненароком,
Їй косиці розпліта…
Ліс чарівний восени,
Жовті клени, ясени.
Під ялинкою їжак
Скуштував грибок на смак.
Вірші про ліс на українській мові
Ліс — це диво, ліс — це казка.
То ж ходімо в ліс, будь ласка.
В лісі є кущі і квіти,
В нім сплели дерева віти.
Трави, ягоди й грибочки,
В нім чарівні є куточки.
Ліс — це друг всьому живому.
Звір і птах живе у ньому.
Ліс дає всім прохолоду
І прозору робить воду.
Вміє поле захистити,
Щоб воно могло родити.
Він повітря очищає,
Ароматом напуває.
Щедро вміє роздавати
Все, що є, бо він багатий.
Людям вміє догоджати:
Дерево дає для хати,
Сірники, папір і ліки —
Все, що треба чоловіку.
В світі є ліси казкові:
Хвойні, листяні чудові,
Мішані є і тропічні,
Саксаулові незвичні.
В хвойних — сосни і ялини,
Кедри, піхти і модрини.
Пахне в лісі цім живиця,
Є морошка і брусниця.
Де ростуть берізки й клени,
Тис, ялиночка зелена,
Ясен, сосни і дубочки —
Це вже мішані лісочки.
А на півдні, де тепліше,
Ще буває цікавіше.
В пишнім листі все буяє,
Ліс тут листяним буває.
Та летять листочки долі,
Взимку всі дерева голі.
І стоять так до весни,
Дивляться чарівні сни.
Ліс — це диво, ліс — це казка.
То ж заходьте в ліс, будь ласка,
Але завжди пам’ятайте:
Диво-ліс охороняйте!
Осінній ліс готується до сну,
У ясенів потріскують суглоби,
Вже літній час на зиму повернув
І вижухле вбрання не до вподоби
Гірським вітрам, на клаптики дрібні
Шматують оксамитові обнови…
Вже сирістю димлять вологі пні,
І плакальниці-вільхи, наче вдови,
Відспівують над ними парастас,
Висить в повітрі ладанна завіса…
Залиш мені хоч трішечки прикрас,
Мій кароокий мідночолий лісе!..
Хоча би жмуток глянцевих листків,
Що виграють на сонці кольорами…
У дні зими, холодні і терпкі,
Зігрію душу теплими дарами.
Вдихнувши хвої пряний аромат,
Надпивши сонця із долоньок листу,
Згадаю щедре золото Карпат
В осінню пору, тиху і барвисту…
А ще – знайомі пахощі грибні,
Що кличуть пориватися у мандри!..
Даруй на згадку мрійниці, мені,
Тепло осіннє, зібране в гірлянди.
Давно вже скошені лани,
Стоять степи похило,
А в лісі, в лісі восени
Так любо ще, так мило.
На липах листя золоте,
Тріпоче понад вами,
Неначе знову ліс цвіте
Осінніми квітками.
Там наче макові квітки
На гілці зайнялися,
Там наче жовті нагідки
Промінням пройнялися.
Тут в росах квіти лісові,
Там струмені прозорі,
Ось кущ біліє на траві,
Як шум на синім морі.
Там шпак доспівує пісні,
Всю душу виливає,
Якісь брехеньки голосні
Сорока розпускає.
Ось жовтий лист на зайця впав,
І заєць стрепенувся,
Схопивсь, на задні лапки став
І вбік кудись метнувся.
Он ледве чутно ходить лис.
То зникне між травою,
То вгору дивиться кудись
І крутить головою.
А вколо листя золоте
Тріпоче понад нами,
Неначе вдруге ліс цвіте
Осінніми квітками.
Я знов прийшов в осінній ліс,
По листу жовтому в нім находився.
В чарівну казку він мене поніс –
На всі його принади надивився…
Червона горобина на узліссі,
В проміннях сонячних мене зустріла.
Й пішов я далі стежкою по лісі,
Ліщина край дороги зажовтіла.
На ній дві білочки у вітах причаїлись,
Чутно було вони горішки гризли.
Біля горіха густа ялина похилилась,
Пухнасті стрибнули на неї і у хвої щезли.
Побрів я далі – в лісній гущавині побачив,
Як дикий вепр, під дубом, жолуді шукав.
На моє щастя він мене не бачив,
Він п’ятаком рив мох й до верху підкидав.
Я обминув його і на галявину потрапив,
І на пеньку угледів я гриби гарненькі.
У травах золотих на скарб натрапив –
В листочках красувались молоді опеньки.
А під листом кленовим ще гриб заховався,
З під нього неохоче на мене поглядав.
На мої очі красень білий, лісовий попався,
З опеньками його до кошика поклав.
І находившись лісом, болото я побачив,
Навколо лист вже поскидала лісова малина.
А у траві розсипались коралі наче –
Постигла в ній червона журавлина.
Зібрав я ягід, трохи скуштував –
Смак осені я на губах відчув.
Й радів, що подорож собі таку я влаштував,
І як виходив з лісу шерох в листі я почув.
Під грушею, що край межі росла,
З під листя їжачок колючий виглядав.
Земля там геть травою заросла,
В ній дикі грушки він шукав.
Їжак здивовано на мене подивився,
І поглядом мене у слід провів.
До волі я по лісу находився,
Й додому шлях мене повів…
Пригоди лісові я згадувати буду,
Скільки тепла у серці звідти я приніс.
Мабуть ніколи я ту казку не забуду –
Свою мандрівку в осінній, жовтий ліс. (Павло Марченко)
Вірші про ліс для дорослих
Ліс для дорослих — це не просто місце для відпочинку, а ще й символ глибоких роздумів та внутрішнього спокою.
Вже ліс осінній засинає,
а мені не спиться,
гілку птаха вигинає,
це сова гніздиться,
закричала так протяжно,
серце ворохнулось,
чи сова його злякала,
чи воно проснулось.
А на дворі темінь чорна,
піду до криниці,
шелестить трава зелена ,
літо тепле сниться,
у долоні зачерпнув я,
холодна холодна,
вода силу добавляє,
бо душа голодна.
Осінь бродить городами,
з вітром загуляла,
вже туман кусає в ноги,
мокра земля стала,
ніч на дворі в хмарах, хмарах,
нічого не світить,
я ступаю обережно,
ще запахли квіти.
Осінь дихає весною,
запах ї дурманить,
дай надихаюсь тобою,
поки сніг не зранить,
коси довгі жовті маєш
в лісі розпустила,
ця краса твоя чарівна
серце всім розбила.
А вся ти уже холодна
тільки очі сяють,
вже не грієш,
вже не грієш ,
холод обіймає,
я покину тебе осінь,
сон мене покликав,
закричала вгорі птаха,
голос захихикав…
Все покину і прийду до тебе,
І ми підем у зелений ліс,
І нічого більше нам не треба,
Крім ялинок, сосен і беріз.
Ще, звичайно, стрінемось з дубами,
Вони радо привітають нас,
Пошумлять у нас над головами,
Знімуть кривди, гіркоту образ.
В хащі-нетрі поведуть стежини,
Приведуть до нашої мети:
Є у лісі ще й кущі калини,
Саме їх потрібно нам знайти!
Хай і в лісі вироста калина,
Хай і в серці кожнім розцвіта.
Ще воскресне наша Україна,
Земля рідна, вільна і свята.
От і все… Повернемось додому,
І насуне буднів сірий плин.
Та журбу розвіять, побороти втому
Підем знов до сосен і калин.
У Боярці зелений ліс,
Дуби, і сосни, і ялини.
У лісі пагорби й долини,
Стежини прямо і навскіс.
Тут мало кленів і беріз,
У хащах є кущі малини,
Та бачу всюди слід людини,
Я слід людини бачу скрізь:
Пляшки побиті і бляшанки,
Папір, поламані гілляки…
І я сумую часто там:
Чому людина, повна хисту,
Плюндрує все святе і чисте,
Чому для неї ліс не храм?
У мене зразу ж біля хати
Росте старий, кремезний в’яз,
Розкинув віти, дивні шати,
У землю коренем зав’яз.
Я так люблю цю зелень свіжу
І тінь хорошу і густу,
Під нього мріяти виходжу
І бджіл послухать на льоту.
А в’яз шумить… Зелене листя
Про щось розказує мені,
Йому, старому, мабуть, сниться
Далека юність навесні…
І я гадаю: хто весною
Його колись тут посадив,
Хто поливав його водою,
Оберігав і городив?
Він вже помер… Його немає,
Лиш в дереві лишився жить,
А в’яз росте, і сонце сяє,
І листя з вітром гомонить.
Зроблю я радість для старого,
І рід його я збережу:
Я тут близенько біля нього
Малого в’яза посаджу.
І він зросте, розкине віти,
Великим стане і міцним,
Хтось буде знов під ним сидіти
І буде мріяти під ним.
І листя, свіже і зелене,
Над ним тихенько зашумить,
І він подумає про мене
Нехай одну коротку мить,
І зрозуміє, що рікою
У безвість весни наші йдуть,
Він зрозуміє!.. А весною
І сам посадить в’яза тут…
Я знов у лісі… Став… Шумлять
Дуби, і сосни, і ялини,
І світла радість в душу лине,
Щоб з серця біль і тугу знять.
Привіт, зелені! Я прийшов
Напитись вашим ніжним шумом,
Віддатись знову чистим думам,
Між вас знайти свою любов!
Я пережив тяжкий той час,
Коли не бачив вас роками,
А сосни вітами-руками
Мене все звали: “Йди до нас!”
І я прийшов! Приніс привіт
Дубам, березам, соснам, кленам –
Усім, шумливим і зеленим,
Усім, хто звав багато літ.
Я вашу зрозумів німу
Шумливо-радісну розмову,
І кожне дерево я знову,
Як друга, ніжно обійму.
До вас прийду я знов і знов –
Узимку, літом і весною
Аж поки сам зросту сосною,
Щоб з вами жить в красі дібров!..
Вітер віє верховійно,
Знизу – тиша, шум – вгорі,
Пахнуть трави деревійно,
Смоли стигнуть на корі.
Знизу – тиша буйноцвітна,
Не колишеться трава,
І стежина непомітна
Йти у хащі зазива.
Засуничені галяви,
Заожинені кущі,
На кущах, від спеки мляві,
Де-не-де висять хрущі.
Як язичник, як поганин,
Я спинивсь, молюсь пеньку.
Яром мево срібноткане
Заплітається в вінку.
Свою тугу, свою втому
Я лишить у ліс приніс,
Я святим вернусь додому,
Божу службу править ліс.
І джмелино, і бджолино
Урочисто хор співа,
І якась мала пташина
Промовля святі слова.
Про це кожна квітка свідчить,
І билиночки малі,
Піднялися сосни-свічі
Аж до неба від землі.
Древньохрамно, чисто в лісі.
Ліс увесь – великий храм.
Зупиняюсь на узліссі,
Розмовляю з Богом там.
Я блукав сьогодні в лісі,
Слухав шуми колискові;
Пахли квіти на узліссі,
Трави слалися шовкові.
Сосни ніжно там шуміли,
Грало плетиво зелене,
Вільхи тихо шелестіли,
Все тягнулося до мене.
Дуб схиливсь біля дороги;
Він зі сном, мабуть, змагався.
Ледве я прийшов до нього,
Ніжно листом привітався.
І береза білокора
Легко вітами хитнула,
І вона мені говорить,
І вона не обминула.
Усміхнулася ожина,
Полуниці світять любо.
Я спитався, де ж причина,
Чом усе мене голубить.
Явір вигнувся високий,
Пестить, вітами гойдає:
«Ти сьогодні одинокий –
В тебе любої немає»…
Цей ліс живий. У нього добрі очі.
Шумлять вітри у нього в голові.
Старезні пні, кошлаті поторочі,
літопис тиші пишуть у траві.
Дубовий Нестор дивиться крізь пальці
на білі вальси радісних беріз.
І сонний гриб в смарагдовій куфайці
дощу напився і за день підріс.
Багряне сонце сутінню лісною
у просвіт хмар показує кіно,
і десь на пні під сивою сосною
ведмеді забивають доміно.
Малі озерця блискають незлісно,
колише хмара втомлені громи.
Поїдемо поговорити з лісом,
а вже тоді я можу і з людьми.
Якийсь пройдисвіт в лісі вирив яму
Про котру геть нікому не сказав.
Тваринам диким там була дорога
І першим в яму ту вовчисько впав.
Він дві доби сидів, нервово скиглив,
Ганяв у ямі тій свого хвоста
Та раптом впала зверху, ненавмисно,
Зі страху перелякана руда.
З лисицею у ямі стало краще –
Ідеями “варила” голова,
Прорити планувала вона вихід,
Вмовляла вовка вірити в дива.
Старався звір, хоч сил було замало.
То риє, а то спить без задніг ніг.
Йому б поїсти, щось небудь, та впало,
Щоб далі працювати плідно міг.
І гепнувся в ту яму бідний зайчик,
Вовк з’їсти мав, лисиця каже: “Стій!
Залишимо його на день останній”
Та думає (цей заєць буде мій).
“Я їсти хочу” – вовк її благає.
“Гризи коріння чи травичку жуй.
Я теж гризу, мо’ довго ще сидіти?
Терпіння май, хоч трохи. Не стартуй.”
В черговий раз захекавшись, заснув він.
Лисиця ж зайця їсть поки вовк спить.
Встає він вранці, дивиться навколо –
Немає зайця, шкурочка лежить.
“Лисичко мила, як це зрозуміти?
Чому у шкурці, зайчика нема?”
“Поки ти спав, тут відбулося чудо.
Я до цих пір здивована сама.
Вухастий так підстрибував завзято.
Приклав зусиль, і як він тільки зміг?!
Скочи́в раптово, вирячивши очі!
Із шкурки виліз й голий в ліс побіг!”
Вірші про ліс — джерело натхнення
Ліс завжди був джерелом натхнення для поетів та письменників. Його велич і величезне значення в екосистемі є основою для глибоких роздумів про природу та місце людини в ній. Через вірші ми здатні не лише насолоджуватися красою лісу, але й навчатися його збереженню.
Короткі вірші про ліс
Іноді для того, щоб передати всю суть лісу, достатньо кількох рядків.
Лісом осінь походила –
Все навкруг позолотила.
Залишила лиш ялинку
Їжачкові на хатинку.
Іще не сніг і навіть ще не іній,
ще чути в полі голос череди.
Здригнувся заєць — ліс такий осінній,
куди не ступиш, все щось шарудить!
Чи, може, це спинається грибочок?
Чи, може, це скрадається хижак?
То пролетить березовий листочок,
То пробіжить невидимий їжак…
Ліс на весні прокидається зранку,
Співом весняних птахів,
Сіро-зелену вдягнув вишиванку,
Збувся зимових жахів.
Стежка вузесенька змійкою в’ється,
Через зелені поля,
Йдемо до лісу і серденько б’ється,
Жайвір згори промовля.
Вітер стирає недавні струмочки,
Зазеленіли хліба.
Перші з’явились вербові листочки,
Ліс загудів, як труба.
Пахне медункою ліс спозаранку,
Тихо гукають сичі,
Скоро ліс змінить свою вишиванку,
Хори почнуть співачі.
Спасибі тобі, ліс, за добру твою справу,
що ти все ріс і ріс, не думавши про те;
і не претендував на винятковість, славу,
а справу ти творив могутньо-величаву:
єднав ти землю й сонце золоте.
Шумить верхами буйний ліс –
Дуби, берези, буки.
Співає сойка, свище дрізд
І воркотять голубки.
Стрибає білка по верхах,
Дітей зозуля кличе.
Вітрець шепоче в галузках,
В ярку потік мугиче.
Цілує сонечко листки
У ніжній, теплій ласці,
Гриби наділи шапочки
Так само, як у казці.
По гриби до лісу йдемо,
Кошики в руках несемо.
Будемо гриби збирати
І до кошика складати.
Та грибнички руйнувати
Ми не будемо, малята,
Щоб на тому місці знову
Виростали гриби нові.
В лісі квіточки ростуть,
По стежині діти йдуть.
Хочуть квіточки зірвати
І з собою їх забрати.
Не рвіть квіточки ніколи,
Хай росте їх всіх доволі.
Щоб краса буяла всюди,
Бережіть природу, люди!
Через поле, через ліс,
З пагорбка в долинку
Подарунки зайчик віз
Діткам на ялинку.
Дитячі вірші про ліс
Ліс для дітей — це захопливе і чарівне місце, де кожен звук і кожна деталь виглядають як частина великої казки.
А я у гай ходила
По квітку ось яку!
А там дерева — люлі
І все отак зозулі:
— Ку-ку!
Я зайчика зустріла.
Дрімав він на горбку.
Була б його спіймала,
Зозуля ізлякала:
— Ку-ку!
Лісом осінь походила —
Все навкруг позолотила.
Залишила лиш ялинку
Їжачкові на хатинку.
Шумить верхами буйний ліс –
Дуби, берези, буки.
Співає сойка, свище дрізд
І воркотять голубки.
Стрибає білка по верхах,
Дітей зозуля кличе.
Вітрець шепоче в галузках,
В ярку потік мужиче.
Цілує сонечко листки
У ніжній, теплій ласці,
Гриби наділи шапочки
Так само, як у казці.
Ліс-лісочок,
Срібний голосочок,
Сонечко згори.
Стежечка-в’юниця,
Поруч — таємниця
Замри!..
Ростуть опеньки у тумані
серед сосонок і беріз.
В жабо й атласному кафтані
стоїть грибочок, як маркіз.
І сіє дощ дрібнесенький.
Оце уже грибнесенький!
(Ліна Костенко)
Проліски білі зустріли весну.
Першими ліс пробудили від сну.
Петрик ходив на прогулянку в ліс,
Пролісків мамі букетик приніс.
Ліс чарівний восени,
Жовті клени, ясени.
Під ялинкою їжак
Скуштував грибок на смак.
Найбільший лісу захисник,
Звичайно, друже, – це лісник.
Ця професія уваги потребує.
Лісник же нас увагою дивує.
Ми підемо до лісу,
Де світяться пеньки,
Де ходять хитрі лиси
І шастають вовки,
Де казку жолудятам
Розказують дуби,
Де розбрелись курчатами
Між травами гриби,
Де велетні-ялини
Повалені лежать,
І ласує малиною
Веселе ведмежа,
Де білочка на гілочці –
Була і не була –
Півхвостика видніється
З дубового дупла.
У дубовому лісочку
За пеньками, у траві,
Затаїлися грибочки,
Вихованці лісові.
Замасковані старанно –
Вкриті листячком шапки,
Постарились дідугани –
Два старесенькі дубки:
Натрусили щедро листя,
Повкривали малюків.
А вони рости взялися,
Висотою до пеньків.
Білі ніжки в них кругленькі
І коричневі шапки.
Та на смак, мабуть, смачненькі,
Симпатичні ці грибки.
Грибників в лісах багато,
Кожен в пошуках мастак.
Гриб вишукують завзято,
Не сховаєшся ніяк!
І сидять гриби тихенько,
Заховавшись за пеньки,
Виростають чималенькі,
Звуть грибки – боровики!
Я надумав малювати ліс,
що з дитинства марився мені,
Трави і дерева переніс –
хай собі цвітуть на полотні.
Вистачало віття і землі,
сонце через просіку ішло, –
і цвіло на лісовому тлі,
і лягало на людське чоло…
Сонце,
небо,
трави
і земля –
зайвого нічого не було.
А дерев в лісі доволі –
Сосни, ясени, тополі –
І шовковиця в намисті,
І шипшина, і маслина,
Глід й червоная калина.
Треба їх оберігати,
Віти – гілля не ламати.
Краще восени, малята,
Ягідки смачні збирати,
Щоб зимою їх вживати,
Недуги перемагати.
Вірші про зимовий ліс
Зимовий ліс — це особлива краса, яка вражає своєю тишею та величчю. У ньому все покрито снігом, і навіть дихання стає спокійнішим.
Холодно, мороз щипає,
Всюди снігом засипає.
Замітає всі стежинки
Від ялинки до ялинки.
А за пагорбком в ліску
На малесенькім пеньку
Плаче Зайчик, мерзне в лапки,
Не знайде ніяк він хатки.
– Замерзаю, замерзаю,
До пеньочка примерзаю
Хто є в лісі? Прибіжіть
І мені допоможіть!
Це почула руда білка.
Скік із гілочки на гілку.
Нижче, нижче опускалась
До зайчати прислухалась.
– О, привіт! Чому ти плачеш?
– Я замерз, ти що, не бачиш?
– Ти ж у шубі теплій, білій!
І злякався заметілі?
– Шуба тепла, шуба біла,
Але мене не зігріла.
– Не зігріла? Хм, це як?
Ворушись, танцюй гопак!
Через ліс біжи, в долину –
Там є яблука, морквини.
Як почув заєць, погнався.
На сніжку лиш слід зостався.
Білий сніг густий летів,
Ліс засипати хотів,
Та дерева не боялись
І з-під снігу посміхались.
Запорошило снігами,
Простелилось килимами
У морозну сніжну пору.
Тільки білка скаче вгору.
На узліссі по сосні
У руденькому вбрані.
Я – малесенька ялинка,
В лісі я зростаю,
Взимку я на рукавички
Білий сніг збираю.
Білий сніг, пухнасті крихти
Мене зігрівають,
Від морозу і від вітру
Сніжком затуляють.
Ой у лісі лист зів’яв!
Білий сніг у лісі впав
На дубочки молоденькі,
На ялинки зелененькі.
Притрусив сніг доріжки,
Всі горбочки, моріжки.
Біло-біло в лісі стало —
Так багато снігу впало!
Ліс зимовий мовчить, первозданна пора,
Весь закутаний снігом, немов спочиває.
Перехоплює подих дивовиж неземна,
Замиловує очі, серця розкриває.
Ліс зимовий не спить. Навкруги променять,
Заграють із морозом сріблясті іскринки.
Білим танцем у вічному вальсі кружлять
Й до землі припадають тендітні сніжинки.
Дрімає білий ліс під снігу пеленою,
І сонце променем торкається його.
Дрімає білий сніг, але дріма з журбою,
Й давно чекає він пробудження свого.
Дрімає білий ліс й чудова казка сниться,
Як задзюрчав струмок у лісі між дерев.
Як листя на древах хоче вже розвиться.
У лісі знову чуть гучний ведмежий рев.
Дрімає білий ліс і дихає повітрям,
Морозяним, прозорим, чистим і легким.
Та в казочці, на жаль, він не махає гіллям…
Бо скутий не на жарт морозом ще міцним.
Дрімає білий ліс в зимові ці морози,
І сниться сон йому, що тануть вже сніги.
Дрімає білий сніг, вві сні він бачить грози…
Та, справді, де не глянь, скрізь білії сніги.
Дрімає собі ліс покритий снігом білим
І сонце загорнулось у хмару зимову.
І небо з голубого раптово стало сірим
І мариться йому чи в сні,чи на яву.
Що ніби десь далеко дзвенить струмок, дзюркоче
Круг нього зеленіє травичка молода,
А вітер, у верхів’ ї, до нього лиш шепоче:
Дрімай собі спокійно. Це сон. Ще не весна.
А ліс дрімає й мріє про весну і про літо,
Про смарагдову зелень,що буде у вбранні,
Про те,щоби скоріше усе навкруг розквітло
І щоб лунали, в лісі, дзвінкі пташок пісні.
Дрімає білий ліс під снігу пеленою,
Звикає до морозу, холодної зими
І тихо розмовляє з своєю щось журбою,
Заснувши у обіймах холодної пори.
Зимовий ліс дарує мені казку,
Мов шепіт снів, захованих в імлі.
Він одягає кришталеву маску,
Що сяє сріблом в тиші і пітьмі.
Дерева сплять у білому уборі,
Їхні гілки — це струни для вітрів.
Мороз малює квіти тут прозорі
Й скляні стежки озер і берегів.
Сніжинки, мов зірки, що мають крила,
Кружляють в танці дивних зоревій.
А небо в висі — мов блакитна сила,
Дарує лісу спокій віковий.
А під ногами, мов дзвінкі криштали,
Хрустить снігами кожен крок земний.
І казка оживає, як скрижалі,
Що вічність бережуть серед зими.
Я слухаю цю музику мовчання,
Де голос сосен лине вдалині.
Зимовий ліс — моє палке кохання,
Казково де і любо так мені.
Вірші про лісових звірів
Ліс — це не тільки дерева і квіти, але й численні його мешканці — звірі, птахи, комахи.
Через поле, через ліс,
Сірий зайчик хутко біг.
Мамі яблучка він ніс –
Буде ввечері пиріг!
Що несе на спинці
Спритний їжачок?
Золотий листок.
Що несе на спинці
В дощик і сльоту?
Він несе на спинці
Осінь золоту.
Вовк осінньою порою
Примостився під сосною –
Шиє валянки вовчисько,
Бурмотить: «Зима вже близько.
Шубу теплу власну маю,
Лапи в валянки сховаю.
Ще пошию рукавиці
Вовченятам і вовчиці».
Ми підемо до лісу,
Де світяться пеньки,
Де ходять хитрі лиси
І шастають вовки,
Де казку жолудятам
Розказують дуби,
Де розбрелись курчатами
Між травами гриби,
Де велетні-ялини
Повалені лежать,
І ласує малиною
Веселе ведмежа,
Де білочка на гілочці –
Була і не була –
Півхвостика видніється
З дубового дупла.
В лісі тихо, всі поснули,
Шепчуть сосни люлі-люлі…
Вліз ведмедик в теплу хату,
Смокче лапу волохату.
Та не спить, малий, зітхає,
Хоче меду, та немає.
Наховала у дупло
Руда білочка давно:
Шишок, ягід повну скриньку,
Буде смачно їй узимку.
Зайченятко по стежині
Пострибало у маслину.
Там, під кущиком густеньким,
Зачекалась його ненька.
В лісі не шуміть, малята,
Не лякайте зайченяток,
Щоб вони не заблукали,
Довго маму не чекали.
Лисенятко сумувало:
“Я метелика злякало!
Лиш пограти я хотів,
А крилатий полетів…
Ой! Мені на носик сів!”
Лис рибалити ходив,
Та… латаття наловив.
Хитра рибка не впіймалась —
З’їла черв’яків й сховалась.
Трохи лис наш зажурився,
З озера води напився,
І попрямував додому —
Квіти дарувать знайомим.
Він собі подумав так:
“Хоч рибалить не мастак,
Квітів гарних я дістав!”
Й сумувати перестав.
Ось урок нам з вами, діти:
Треба всім добро робити —
Враз печалі пропадуть!
Це — любові справжня суть.
Лисенята й вовченята
посідали на санчата.
Ще й до них зайчата сіли,
і санчата полетіли!
І санчата полетіли –
аж у вухах засвистіло,
полетіли по узвозу
по снігу та по морозу…
Добре мчати
на санчатах сіроманцям-вовченятам.
Добре мчати на санчатах
Лисенятам і зайчатам.
Добре мчати по узвозу
по снігу та по морозу.
Добре всім гуртом кричати:
-Добре мчати на санчатах!
Я люблю своє звірятко —
Невеличке кроленятко!
В нього дуже милі вушка,
А хутро — немов подушка —
Дуже тепле і м’якеньке…
Не тремти, моє маленьке!
Снігурятко чекає на сніг…
Під ялинкою заєць пробіг.
Пташеня запитало його:
“Ти не бачив сніжку білого?”
Заєць мовив: “Коли буде сніг,
буду білим від вушок до ніг.
Поки ж, бачиш, іще сірий я.
Будь здоровий, мале пташеня!”
Снігурятко чекає на сніг…
Он заліг і ведмідь у барліг,
бо прийшла вже холодна зима,
а сніжку, на жаль, досі нема…
Снігурятко побачило сніг!
Під кущем білий зайчик пробіг:
“Бачиш, білі сніжинки і я!”
Дуже раде мале пташеня.
Каже Зайчику мама Зайчиха:
“Одягатися в білий вже час,
Щоб Лисиця не скоїла лиха,
На снігу не помітила нас…”
Зайченятко матусеньку слуха,
Шубку білу скоріш одягає.
А надворі мете завірюха,
Килимами сніги розстеляє.
Я — маленьке совенятко!
Гарне, як матуся й татко.
Хоч ще й дуже не літаю,
Про цей світ уже щось знаю!
Дуже хочу підростати!
І нове ще відкривати!
Вранці білченятко встало,
Хмизу в’язку назбирало,
Понесло його до хати
Підстелити й подрімати.
З неба сніг собі кудлатий
Стелив постіль, аби спати.
День хороший в обох вдався,
Бо коли білчак наспався,
Плигали і довго, й сміло
У сніжку, поки стемніло,
Сніг горошком, білченятко…
Але де згубилась хатка?
Буркотливий, вайлуватий
Ходить лісом дід кудлатий.
Одягнеться в кожушину,
Мед шукає і ожину.
Літом любить полювати.
Взимку — у барлозі спати.
Як зачує він весну,
Прокидається від сну.
Хвіст трубою, спритні ніжки —
Плиг із гілки на сучок! —
Носить білочка горішки
В золотий свій сундучок.
В неї й очі, мов горішки,
Кожушинка хутряна,
Гострі вушка, наче ріжки, —
У дуплі живе вона.
Спав ведмедик до весни
Біля стовбура сосни.
Наче ковдра, білий сніг
Укривав його барліг.
Що, ведмедику, з тобою,
Чом ти завжди спиш зимою?
– Сплю, бо сніг і хуртовина –
Це не мед і не малина!
В лісі є зелена хата,
Там поснули ведмежата,
А найменший — вереда —
Сивій мамі набрида.
Каже: «Я не хочу спати,
Утечу вночі із хати,
Коли меду не даси,
Риби, сала, ковбаси!»
«Люлі-люлі, треба спати, —
Над синком шепоче мати, —
Як заснеш — тобі усе
Сон в корзині принесе».
Заєць має двоє вух.
Як одним він рухає,
Другим слухає вітрець,
Що за полем дмухає.
Одним вухом чує спів
Миші під копицею,
Другим чує, як іде
Дядечко з рушницею.
Так пасеться він собі
Врунами зеленими,
Так працює цілий день
Вухами-антенами.
А коли настане ніч,
Спатоньки вкладається –
Одне вухо стеле він,
Другим накривається.
Під горою хвойний ліс,
За горою хижий лис.
Вкрита травами гора.
Збоку – лисяча нора.
Лис ховає недарма
Від собак свого хвоста:
Як навідався курник –
То відразу півень зник!
Вовк у темнім лісі блукає,
Він щось поїсти шукає,
Зараз до лисички зайде,
Може, щось смачненьке
У неї є!
Снігу взимку
Випало багато,
Аж по самі вуха
Так, що зайчик
Біжить і видно
Одні його вуха.
Ведмідь – товстий,
Бурий, клишоногий,
Живе у темному лісі,
Мед він полюбляє
І ягоди у лісі збирає.
У рудому платті з ситцю
Йде стежиною лисиця
Зайців не чіпає –
Квіточки збирає.
Весна-красна настала,
Лисиця добра стала.
Лиса хвоста накрутила,пишно начісала,
Із усіма говорила, декого встрічала,
Їде «кума» така рада, і не оглядається,
А мисливець потихенько, ззаду підкрадається.
Стрельнув раз і стрельнув два,
Щось не вишло із ружжа..
Та лисиця так погналась,
Без хвоста вона зосталась.
Заховалася за дуба,
Добре, що зосталась шуба.
Ліс — це місце, де природа говорить своєю мовою, а поезія дозволяє нам почути її тихі шепоти. Вірші, присвячені цьому чарівному простору, дарують нам можливість поринути у його таємничий світ, наповнений спокоєм, гармонією та безмежною красою. Кожен вірш — це окрема історія, що оживляє лісові пейзажі й дозволяє відчути емоції, які пробуджує природа. Читаючи такі твори, ми навчаємося слухати навколишній світ і цінувати кожну мить, проведену серед дерев.
