10 віршів Василя Симоненка про кохання, Україну та життя

Василь Симоненко, видатний український поет, у своїх віршах не лише відображав красу української природи та глибину національної ідентичності, але й торкався найтонших струн людських почуттів і емоцій. Його творчість пронизана темами:

• кохання;
• вітчизни;
• життя.

Він створював свої вірші з неперевершеною майстерністю та вражаючою емоційною силою. Десять поезій, присвячених цим темам, відкривають перед нами не лише внутрішній світ поета, але й дарують нам можливість зануритися у глибини української душі та відчути кожен акорд відтінків кохання, вітчизни та життя через його влучні поетичні образи.

Біографія 

ПІБ	Василь Симоненко
Дата народження	8 січня 1935 року
Місце народження	село Біївці, Лубенський район, Українська РСР
Загибель	13 грудня 1963 року
Місце загибелі	с. Мазури, Сумська область, Українська РСР
Національність	українець
Професія	поет, публіцист
Відомі твори	“Із глибин душі”, “Думка”, “На вас чекаю”, “Катерина”, “Вершники”
Вплив	Вплинув на розвиток української поезії, став символом боротьби за свободу та гідність українського народу.

Вірші про кохання

Коли б тобі бажав я сліз і муки

Коли б тобі бажав я сліз і муки,
І кари найстрашнішої бажав,
Я б не викручував твої тендітні руки
І в хмурім підземеллі не держав.

Ні, я б не став тебе вогнем палити,
З тобою б розквитався без жалю:
Я б побажав тобі когось отак любити,
Як я тебе люблю.
15.01.1957

Любов

Дзвенять німою тугою ліси,
Коли їх ніч тремтлива обнімає
І від очей у ревності ховає
Принади їх первісної краси.

Бринять живою радістю ліси,
Як ранок спалахне на небокраї,
Як сонце огняне завісу піднімає
Із їх первісної і чистої краси.

Мені здається,— може, я не знаю,
Було і буде так у всі часи:
Любов, як сонце, світу відкриває
Безмежну велич людської краси.

І тому світ завжди благословляє
І сонце, що встає, і серце, що кохає.
04.12.1956

Щось нове у серці забриніло

Щось нове у серці забриніло,
Мов сп’янило запахом суцвіть,
Будить думку і бадьорить тіло,
Але що — не можу зрозуміть…
26.11.1956

Ти до мене прийшла не із скази чи сну 

Ти до мене прийшла не із казки чи сну,
І здалося мені, що стрічаю весну.
Ти явилась мені — і здалося, що світ
Помолодшав навколо на тисячу літ.
Скільки ніс я для тебе тривог і тепла.
Але ти, як весна, стороною пройшла.
08.05.1956

Вірші про Україну

Україно, п’ю твої зіниці (1961)

Україно, п’ю твої зіниці

Голубі й тривожні, ніби рань.

Крешуть з них червоні блискавиці

Революцій, бунтів і повстань.

Україно! Ти для мене диво!

І нехай пливе за роком рік,

Буду, мамо горда і вродлива,

З тебе дивуватися повік.

Ради тебе перли в душі сію,

Ради тебе мислю і творю –

Хай мовчать Америки й Росії,

Коли я з тобою говорю!

Одійдіте, недруги лукаві!

Друзі, зачекайте на путі!

Маю я святе синівське право

З матір’ю побуть на самоті.

Рідко, нене, згадую про тебе,

Дні занадто куці та малі,

Ще не всі чорти втекли на небо,

Ходить їх до біса по землі.

Бачиш: з ними щогодини б’юся,

Чуєш – битви споконвічний грюк!

Як же я без друзів обійдуся,

Без лобів їх, без очей і рук?

Україно, ти моя молитва,

Ти моя розпука вікова…

Гримотить над світом люта битва

За твоє життя, твої права.

Хай палають хмари бурякові,

Хай сичать образи – все одно

Я проллюся крапелькою крові

На твоє священне знамено.

Україні

Коли крізь розпач випнуться надії
І загудуть на вітрі степовім,
Я тоді твоїм ім’ям радію
І сумую іменем твоїм.

Коли грозує далеч неокрая
У передгроззі дикім і німім,
Я твоїм ім’ям благословляю,
Проклинаю іменем твоїм.

Коли мечами злоба небо крає
І крушить твою вроду вікову,
Я тоді з твоїм ім’ям вмираю
І в твоєму імені живу!

Про життя

Баба Онися (1961)

У баби Онисі було три сини.

У баби Онисі синів нема.

На кожній її волосині

морозом тріщить зима.

Я горя на світі застав багато.

Страшнішого ж горя нема,

ніж те, коли старість мати

в домівці стрічає сама.

Немає такої біди і муки,

ніж сумно з-під сивих брів

дивитись щодня, як внуки

ростуть без своїх батьків.

За те, що ми в космос знялися,

що нині здорові й живі,

я пам’ятник бабі Онисі

воздвиг би на площі в Москві.

Щоб знали майбутні предтечі

в щасливій і гордій добі:

їх горе на утлії плечі

Онися взяла собі.

Щоб подвиг її над землею

у бронзі дзвенів віки,

щоб всі, ідучи повз неї,

знімали в пошані шапки.

Крик XX віку (1962)

У небі тішились хмари,

У небі сонце пливло,

Під небом кривавіли чвари

І лютувало зло.

Земля, вагітна скорботою

(Горе їй груди тне),

Над кривдою і підлотою

Народила мене.

Народила, немов надію,

Колисала ночами без сну:

– Може, від тебе помолодію,

Може, побачу весну…

Може, твій струм і атом

Вгамують нестерпний біль, –

Голосила над віком двадцятим

Найгеніальніша з породіль.

Голосила велика мати,

Благала, кричала мені,

Щоб став я жорстоким катом

Недоумства, підлоти й брехні.

І стою у злобі по коліна

З серцем, повним ганьби й проклять,

Божевільні каліки й руїни

У зіницях моїх миготять.

Що залишу майбутньому дневі,

Чим ділитися буду з ним?

Вибухають бомби водневі

На обпеченім лобі моїм!

А люди забавляються, мов діти,

Катам співають гімни холуї,

І генерали мріють посадити

На всій планеті атомні гаї.

Ридаю і кричу, гилю себе у груди,

Волосся патраю з сідої голови:

Що можу я, коли дрімають люди?

Що можу я, коли заснули ви?

Чари ночі (1961)

Лягла на всьому вечірня втома.

Палає місто, мов дивний храм.

І розтинають ніч невагому

Квадратні очі віконних рам.

Ці чари ночі такі знайомі –

Усі підвладні, покірні вам.

О, скільки вікон у кожнім домі!

А там, за ними, – ідилій, драм!

Там заплітають життя тенета,

Там люди б’ються з останніх сил,

Там так знадливо звучать монети

І рве легені отруйний пил.

Там гинуть вчені, митці, поети

Але… й виходять вони звідтіль.

Можна (1956)

Можна вірить другові чи милій,

Марить наяву чи уві сні,

Білизну червневих ніжних лілій

Заплітать букетами в пісні.

Можна жить, а можна існувати,

Можна думать – можна повторять.

Та не можуть душу зігрівати

Ті, що не палають, не горять!

Люди всі по-своєму уперті:

Народившись, помирає кожна,

А живуть століття після смерті

Ті, що роблять те, чого “не можна”.

У своїх віршах про кохання, Україну та життя Василь Симоненко не лише відображав внутрішній світ і почуття поета, але й відтворював універсальні теми, які відомі і близькі кожній людині. Його поезія залишає невимірний слід в серцях читачів, переносить їх у світ почуттів та емоційної глибини, спонукаючи замислитися над сутністю кохання, значенням рідної землі та сенсом життя. Через свою творчість Симоненко став не лише символом української поезії, а й вічним співучасником у серцях тих, хто цінує красу слова та глибину почуттів.

Питання – Відповідь